Шановна
редакціє "Урядового кур’єра"!
Хотів Вам
запропонувати відгук на інтерв’ю голови
Рахівської райдержадміністрації
Закарпатської області Дмитра Андріюка «Зимові
Олімпійські ігри в Карпатах? Цілком реально».
Думаю, що читачам Вашої газети, особливо тим,
хто живе на Рахівщині, буде цікаво почути і
думку фахівця заповідної справи. Коротко
про себе. Я професійний еколог, вже понад 30
років працюю в Карпатському біосферному
заповіднику. Але звертаюся до Вас не тому,
що я працівник заповідника, і не за
завданням його адміністрації. Я пишу як
громадянин, який ніколи не мирився з фальшю
і неправдою, і якому не байдуже, що люди
роблять із природним середовищем, у якому
існують.
В
«Урядовому кур’єрі» № 87 за 18.05.2012 р., на ст. 28
опубліковано інтерв’ю голови Рахівської
райдержадміністрації Закарпатської
області Дмитра Андріюка «Зимові
Олімпійські ігри в Карпатах? Цілком реально»,
в якому він торкнувся проблеми розширення
території Карпатського біосферного
заповідника. Те, як шановний голова це
зробив, за змістом і формою нагадує сюжет
фільму про вторгнення інопланетян на Землю.
Прибульці (дирекція заповідника)
намагаються реалізувати свої плани «захопити
для себе нові території», зокрема «житлові
будинки і споконвічні пасовиська» землян (місцевих
жителів), а також «забрати в них останнє –
землю». Місцева влада ламає голову: «Куди
дінемо сотні людей і їхні будівлі, де
знайдемо землі, щоб їх переселити?» Однак
земляни («громади всіх навколишніх сіл») «оголосили
війну цим намірам» прибульців і рішуче
виступили проти їх дій. Хто переможе?
У таких фільмах наші симпатії
однозначно на боці землян. Але в реальному
житті не все так однозначно і просто. Чому
Рахівська районна влада зайняла таку
позицію? Що це – звичайне невігластво, чи
свідомий обман громадськості з метою
досягнути певних прихованих цілей? У будь
якому випадку варто висвітлити деякі речі,
щоб читачі «Урядового кур’єра» не
залишалися обманутими цим інтерв’ю.
Спочатку кілька
слів про Карпатський біосферний заповідник,
який представлений в інтерв’ю як загроза
для місцевих громад Рахівщини. Заповідник
має статус біосферного, тому що його
значення виходить далеко за межі
Рахівського району. Його територія
включена в міжнародну мережу ділянок
природи ЮНЕСКО, збереження яких життєво
важливе для біосфери нашої планети. Крім
того, його територія включена до списку об’єктів
Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО
поряд з такими всесвітньо відомими
природними перлинами як Єллоустонський
національний парк, Серенгеті або озеро
Байкал. Все це показує, що думати про нього
слід не з позиції вузьких місцевих
інтересів, а з позиції інтересів усього
людства.
Севільська стратегія для біосферних
резерватів, якою керується і Україна, так
пояснює їх роль: «Суспільство світу
потребує діючих прикладів, що містять у
собі ідеї для забезпечення охорони природи
та збалансованого розвитку. Ці приклади є
діючими тільки в тому випадку, якщо вони
виражають всі соціальні, культурні, духовні
та економічні потреби суспільства, та
ґрунтуються на чіткій науці.
Біосферні резервати пропонують такі
моделі. Замість того, щоб утворювати у світі
острови, які зазнають сильного впливу
діяльності людей, вони можуть стати
театрами для примирення людини з природою;
можуть забезпечувати знаннями минулого для
потреб майбутнього; можуть демонструвати,
як подолати проблеми відомчого характеру
наших установ. Коротко кажучи, біосферні
резервати є чимось набагато більшим, ніж
звичайні природоохоронні території.
Тому, біосферним резерватам
відводиться нова роль. Вони будуть не
тільки засобами для людей, які живуть
та працюють у межах та поблизу резервату (курсив
наш), для досягнення збалансованого
взаємозв'язку зі світом природи, вони
будуть також сприяти задоволенню потреб
суспільства в цілому, вказуючи шлях до
більш гармонійного майбутнього. Такими ми
бачимо біосферні резервати в 21 столітті.»
Як бачимо, біосферні резервати
створюються не для збереження «глухих
урочищ та прадавніх лісових хащ», як вважає
пан Андріюк, а щоб у першу чергу допомогти
людям, які живуть та працюють у їх межах та
на прилеглих територіях, досягти
гармонійних стосунків з природою, а також,
щоб сприяти задоволенню потреб усього
людського суспільства, зберігаючи при
цьому середовище його існування. На
територіях біосферних резерватів не тільки
можуть бути, але є навіть бажаними населені
пункти, де люди живуть нормальним життям,
володіють своїми будинками та користуються
своїми землями. Тож про яке захоплення «житлових
будинків», «споконвічних пасовиськ», «останньої
землі» чи «виселення людей» може йти мова?
Це навіть не фантастичні припущення або
побоювання. Це звичайна неправда.
Пан Андріюк твердить, що території, які
включаються у склад Карпатського
біосферного заповідника, «не мають жодних
природних особливостей і цінностей».
Шановний голова напевно має на увазі, що ці
землі настільки деградовані, що для
заповідника вони вже не становлять жодної
цінності. Однак, ще раз хочу звернути увагу,
що завданням біосферних резерватів, згідно
з Севільською стратегією, є допомогти людям
розумно користуватися природними
ресурсами, не завдаючи шкоди своєму
власному існуванню. А якщо така шкода вже
завдана, то біосферні резервати повинні
проводити необхідні заходи, щоб відновити
порушені природні системи. Присутність
таких ділянок на території біосферного
резервату така ж звичайна, як хворих у
лікарні, де їх мають лікувати від хвороб і
повернути до здорового стану.
Невже місцеві громади не хочуть жити у
здоровому довкіллі, використовуючи
екологічно обґрунтовані методи
природокористування і користаючи з того, що
заповідник приваблює велику кількість
туристів, які можуть приносити чималу
вигоду їх членам? Хто ж цього не хоче?
Заповідник теж цього хоче, адже його
завдання не суперечать інтересам місцевого
населення, а навпаки, відповідають їм.
Чому ж тоді місцева влада, замість того,
щоб виконувати указ президента про
розширення території Карпатського
біосферного заповідника та сприяти
встановленню партнерських стосунків між
ним та місцевими громадами, як цього
вимагає українське законодавство,
нацьковує людей на заповідник? Це вже
запитання до компетентних державних
органів.
«То йдемо ми до Європи чи ні?», – запитує
пан Андріюк на завершення свого інтерв’ю.
Ні, пане Дмитре, доки наші керівники так
будуть виконувати свої обов’язки,
до Європи ми не прийдемо.
28.05.2012
р.
Ярослав Довганич, еколог